Як важливо бути тусовщиком...

фото Marcin Wasiolka

Днями відвідала власну сторінку в соц-мережі й помітила, що кілька колишніх однокласниць змінили аватари. Знімки майже однакові. Убрані в яскраві гламурні сукні, дівчата стояли біля барної стійки якогось нічного клубу і тримали в руках бокали з мохіто. Легку сп’янілість видавали веселенькі очі, які окрім того, що блищали під дією джин-тоніка, були засвічені блиском клубних прожекторів та спалахом камери. Мабуть, фотографія була несподіваною, адже одна красуня вийшла наче нічого, а інша так і не встигла зробити стандартні губки бантиком і лукаво-примружений погляд.

Якої ж високої думки про себе ці ванільні кралечки! З якою гордістю вони заповнюють свої альбоми цими однотипними фото, від яких тхе пафосом, бездумною масовістю та зверхністю - навіть до подруг, з якими стояїть в обнімку на цих самих знімках. Як пихато вони розпатякують всім про те, скільки грошей залишили на вихідних в “Зарі”, “Страдіваріусі”, “Ґепі” та безлічі інших брендових бутіках, власники яких навчилися косити мільйони на простому ганчір’ї. Яким красномовством оволодівають, коли випадає можливість похвастати про власні перемоги на фронті нічного життя столиці.

Вам не здається, що за останні років п’ять ця ванільна тусовка перетворилася на суспільний клас? А чом би й ні. Узяти хоча б основні ознаки, за якими ці класи виділяють. Спершу, рівень грошового достатку. Зрозуміло, що у більшості тих новоспечених мажорів достатку немає в принципі. В касах усе тих же “Зари” та “Страдіваріусу” залишаються переважно гроші батьківські, але нащо ті нікчемні подробиці?! Таж розроховуємося ми не татовими пластмасками, а власними “візами классік” чи просто пожмаканими купюрками, але витягнутими зі своїх псевдошкіряних портмоне. Хоча жодної копійки ми ще не заробили, почесно приписуємо себе до стану вищого, елітарного. За ще одну ознаку класовості, думаю, можна взяти спільні інтереси. Інтерес тут, узагалому, лише один: показати себе. І принцип «мета виправдовує засоби» працює невідмовно. Можна під'їхати до університету на масивній іномарці й мимохідь кинути в якійсь розмові, що сьогодні Вас підвіз спонсор-залицяльник. І нічого, що це добренький сусід вирішив підкинути Вас дорогою до роботи. Можна принести новенький Айпед, ненароком покласти на парту і з байдужістю кинути: «О, так, днями купили...» І не важливо, що вчора весь вечір клянчила його у мами, начебто для того, аби показати викладачеві якісь документи. Це ж усе ті нікчемні подробиці — нащо гаяти на них час?!

Парадокс у тому, що цей клас лицемірних тусовщиків сформувався в країні, де грошей не вистачає на пристойне існування більшості населення. Та якимось чином смердючі купюри знаходяться на люксові дрібнички та постійні розваги. Абсурдним є те, що належність до тусовщиків нині вважається привілегією серед більшості молодих людей. І тепер байдуже, що Ваші батьки змушені пахати 26 годин на добу, аби забезпечити Вам одну кімнату в столичних нетрях, пачку цигарок на день та більш-менш пристойний харч. Прикро, що ця псевдоеліта править ледь не за ідеал, і масове прагнення його досягнути призводить до ганебного всезагального отупіння. Маємо, як то кажуть, що маємо. А всіх це влаштовує. А владі взагалі це на руку: коли це розумний люд був вигідним? Не байдуже, мабуть, уже тільки бабцям, які, сидячи на лавах попід будинками, регулярно критикують джинси, спущені ледь не до колін; молодих мам із цигарками в руках та розбещену загалом молодь. Ми нівелюємо справжні цінності, перетворюємося на стандартизований натовп і... пишаємося цим! І приречені, певно, пишатися доти, доки телеефір полонитимуть штамповані зірки, Хрещатик буде заставлений «Зарами» та «Ґепами», а колишні однокласниці змагатимуться за пафосніше фото з вечірки...

27.04.2012